Україна - моя земля
Ведення блогу — нова для мене справа. Ніколи не ділилася думками з людьми, які не є найближчими друзями. З сьогоднішнього дня я прийняла рішення відкриватися трохи більше. Можливо, я не одна з такими думками, і, можливо, разом ми знайдемо спосіб змінити життя на краще.
Отже, як знають мої найближчі друзі, три тижні тому я повернулася в Україну з США. Це була радісна, надзвичайно щаслива зустріч після тривалої розлуки… Принаймні з мого боку. Вперше за понад чотири роки я зустріла наших людей. Які мої враження?! Судіть самі, але учора я «вбила» цілий день, намагаючись довести одній україночці, що для успіху необхідно важко працювати та ризикувати, у якій країні ти б не була. Потрібно створювати можливості, а не просто їх шукати. Бо надто багато людей їх шукають, і ймовірність, що ти знайдеш їх першою, здається примарною. Про це ще довго можна говорити, і, напевно, я буду багато писати про це у майбутніх постах. А зараз просто наболіло...
Так от… на чому я зупинилася? Так, я повернулася. Повернулася, бо зробила свідомий вибір творити свою долю у своїй країні. Можливо, в мене нічого не вийде, і тоді я точно знатиму і шукатиму нових шляхів. Але до тих пір моя склянка буде напівповною, і я зроблю усе можливе і неможливе, щоб наповнити її до краю. І вас закликаю робити те саме. Україні як ніколи потрібні розумні люди з міжнародним досвідом і без, люди, які бачили, як усе має працювати, і яким просто не байдуже, що станеться з нашою Батьківщиною. Їм залишається згуртуватися і знайти спосіб змінити усе, враховуючи реалії сьогоднішнього дня. Натомість, вони їдуть і залишаються розвивати країни, у яких своїх людей для цього достатньо. А Україна залишається дійсно осиротілою.
Нещодавно перечитувала повість Олександра Довженка «Україна в огні», написану у середині минулого століття. Мені дуже сподобалися рядки, у яких німецький генерал описував українських людей:
"… у цього народу є нічим і ніколи не прикрита ахіллесова п'ята. Ці люди абсолютно позбавлені вміння прощати один одному незгоди навіть в ім'я інтересів загальних, високих. У них немає державного інстинкту. Ти знаєш, вони не вивчають історії. Дивовижно. Вони вже двадцять п'ять літ живуть негативними лозунгами одкидання бога, власності, сім'ї, дружби! У них від слова «нація» остався тільки прикметник. У них немає вічних істин. Тому серед них так багато зрадників. От ключ до скриньки, де схована їхня загибель. Нам ні для чого знищувати їх усіх. Ти знаєш, якщо ми з тобою будемо розумні, вони самі знищать один одного… Я дам одному брату зброю, другому ні, от вони й вороги до смерті!"
Мені було боляче усвідомлювати, що, навіть через понад 60 років після написання повісті, це здається правдою. І цю особливість нашого народу продувжують нещадно експлуатувати наші недоброзичники. Це нам необхідно змінити. Почати із себе, свого дому… Вивчити історію, щоб не повторювати старих помилок, не наступати на одні й ті самі граблі. Поставити перед собою довгострокові цілі і йти до них, незважаючи на короткострокові невдачі. Таким чином, ми, напевно, програємо кілька битв, понесемо певні втрати, але неодмінно виграємо війну.
Ну от… як завжди. Починала з одного, а закінчила зовсім іншим. Останнім часом з чого б я не почала розмову, усе так чи інакше зводиться до України. Мені ще вчитися і вчитися, доки я стану досвіченим блогером і почну логічно і послідовно викладати свої думки. Сподіваюся на розуміння і підтримку.
Отже, як знають мої найближчі друзі, три тижні тому я повернулася в Україну з США. Це була радісна, надзвичайно щаслива зустріч після тривалої розлуки… Принаймні з мого боку. Вперше за понад чотири роки я зустріла наших людей. Які мої враження?! Судіть самі, але учора я «вбила» цілий день, намагаючись довести одній україночці, що для успіху необхідно важко працювати та ризикувати, у якій країні ти б не була. Потрібно створювати можливості, а не просто їх шукати. Бо надто багато людей їх шукають, і ймовірність, що ти знайдеш їх першою, здається примарною. Про це ще довго можна говорити, і, напевно, я буду багато писати про це у майбутніх постах. А зараз просто наболіло...
Так от… на чому я зупинилася? Так, я повернулася. Повернулася, бо зробила свідомий вибір творити свою долю у своїй країні. Можливо, в мене нічого не вийде, і тоді я точно знатиму і шукатиму нових шляхів. Але до тих пір моя склянка буде напівповною, і я зроблю усе можливе і неможливе, щоб наповнити її до краю. І вас закликаю робити те саме. Україні як ніколи потрібні розумні люди з міжнародним досвідом і без, люди, які бачили, як усе має працювати, і яким просто не байдуже, що станеться з нашою Батьківщиною. Їм залишається згуртуватися і знайти спосіб змінити усе, враховуючи реалії сьогоднішнього дня. Натомість, вони їдуть і залишаються розвивати країни, у яких своїх людей для цього достатньо. А Україна залишається дійсно осиротілою.
Нещодавно перечитувала повість Олександра Довженка «Україна в огні», написану у середині минулого століття. Мені дуже сподобалися рядки, у яких німецький генерал описував українських людей:
"… у цього народу є нічим і ніколи не прикрита ахіллесова п'ята. Ці люди абсолютно позбавлені вміння прощати один одному незгоди навіть в ім'я інтересів загальних, високих. У них немає державного інстинкту. Ти знаєш, вони не вивчають історії. Дивовижно. Вони вже двадцять п'ять літ живуть негативними лозунгами одкидання бога, власності, сім'ї, дружби! У них від слова «нація» остався тільки прикметник. У них немає вічних істин. Тому серед них так багато зрадників. От ключ до скриньки, де схована їхня загибель. Нам ні для чого знищувати їх усіх. Ти знаєш, якщо ми з тобою будемо розумні, вони самі знищать один одного… Я дам одному брату зброю, другому ні, от вони й вороги до смерті!"
Мені було боляче усвідомлювати, що, навіть через понад 60 років після написання повісті, це здається правдою. І цю особливість нашого народу продувжують нещадно експлуатувати наші недоброзичники. Це нам необхідно змінити. Почати із себе, свого дому… Вивчити історію, щоб не повторювати старих помилок, не наступати на одні й ті самі граблі. Поставити перед собою довгострокові цілі і йти до них, незважаючи на короткострокові невдачі. Таким чином, ми, напевно, програємо кілька битв, понесемо певні втрати, але неодмінно виграємо війну.
Ну от… як завжди. Починала з одного, а закінчила зовсім іншим. Останнім часом з чого б я не почала розмову, усе так чи інакше зводиться до України. Мені ще вчитися і вчитися, доки я стану досвіченим блогером і почну логічно і послідовно викладати свої думки. Сподіваюся на розуміння і підтримку.
1 коментар